 |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
||
|
|
|
|
|
|
||
|
|
||
|
|
|
|
|
|
||
|
|
||
|
|
|
|
|
|
||
|
|
||
|
|
|
|
|
|
||
|
|
||
|
|
|
|
|
|
||
|
|
|
|
|
|
||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
||
|
|
Автори |
|
|
Ільюк Микола Володимирович
|
||
|
|
||
|
|
||
|
|
Вірші Ільюка Миколи Володимировича |
|
|
Що таке людина? Питання не важке. Що подих — то хвилина, а серце щастя жде. І думка невгамовна, що будить нас щораз. Ти май мету життєву і буде все гаразд. Бо як забудеш ціну ти мрії золотій, то вмить, у ту ж хвилину зупинишся в житті. Настане темна смуга на тихому шляху, серці мліє туга дає життя страху. Отож:, мій милий друже, іди до своїх мрій. І буде все байдуже, що не давало дій. Твоя душа розквітне, як квітка у ночі. Від доброти людської віднайдеш ти ключі
Кохання - ніжне почуття. Усе потоне в нім, душа, і все твоє життя не має страху. Почуття... Пала вогонь, у серці, без границь. Віддав би все на світі ти, лиш бачити б блакить її зіниць, що манять глибиною без границь. Її уста, мов маки запашні, пахнуть медом для тебе вони. Снуються думи всі як ніч страшні: "Якщо уста її я втрачу запашні?" Єство кричить: "Не буде те! Не втрачу я її ніколи." Звучить мов гімн те слово золоте: "Любов!" до неї— це святе.
Тремтить листок на гілочці кленовій. Шумить трава на полі золотім. У небесах, по синеві чудовій, летять птахи, та кличуть нас: "Летім!" Та душу огорта неспокій, мов віє вітер прохолодних снів. Блукають думи в осені глибокій. І справедливим видається гнів на тепле літо, що зникло наче подих. Та не дало посмакувати днів. Тих самих — сонячних, чудових. Котрі лилися мов зозулі спів. Але ось мить, і все перемінилось. Кудись тікає пісня солов'я. Трава, проміння - де поділось? І де поділась радість ти моя. Та знаю я, усе вернеться. Повернеться чудовий спів. І вранішнім вогнем світанок загориться. Пробудиться усе від зимніх снів. Бо як без ночі не буває днини. Як не буває літа без зими. А без хвилин нема години, так і без осені нема весни.
Усе минає, все летить у тиху призму часу. Лиш зірка в небі миготить, не дивлячись на ночі чашу. Летить пташина і листок туди, куди усі прямують. Замкнувся вечір на нічний замок, а зорі в небі знов танцюють. Та прийде час і полетить зоря, в агонії у тихе море. І скаже хтось, до себе промовля: "Зоря згоріла - невелике горе." Так і людина, що на мить, спалахує на лоні світу. А потім вже кудись летить, уверх чи вниз — до марева зеніту.
Чудові, ніжні та прекрасні. Ви наша радість та любов. В негоду - промені преясні, дивуєте красою знов і знов. Усе тепло та свіжість серця, усе проміння на землі, очам даруєм. Мов озерця вони нам сяють у імлі. Нехай життя вам всім дарує кохання чисте, мов росу. А серце ніжне, що чарує, дарує світло та красу.
Весняна ніч, чудові зорі. Десь ллється співом соловей. Цвіте жасмин в безмежнім морі кохання й ніжності алей. О, як прекрасне це кохання, обійми ніжної весни. Чудесні ночі та світання, якими умиваються всі сни. Любов вмивається росою, мов кришталем чудового вина, промінням вічності, красою. Бо вічною для мене є вона.
Знову ніч опустила крила. Знов дрімають весняні ліси. Ти на бійся нічого мила, лиш твої берегтиму я сни. Знову місяць закутався в зорі. Знов лоскочуть троянди уста. Ти не бійся нічого мила, я з тобою на віки-літа. Знову айстри чарують очі Пролітає життя мов мить. Ти не бійся нічого мила, лиш з тобою я хочу жить. Ось вже сніг опустився на вії. Замітає він наше життя. Ти не бійся нічого мила, разом стрінемо ми небуття.
В білім цвіті, наче іній, Черемшина вся стоїть. А під небом синім-синім тиха річенька біжить. Закохалась черемшина в пісню радості-ріки. Але вмить одна дівчина стурбувала ті гілки. Обламала буйні віти, заплела їх у вінок. Плачуть квіти, наче діти. Пелюстки летять в танок. Вмить пустила за водою білосніжний той вінок. Кришталевою росою квіти кличуть до гілок. Не роса, а тихі сльози, черемшину оклика: "Прощавайте, рідна мамо! Забирає нас ріка."
Осінь — чародійка, небо полонила. Закохала сонце в барви золоті. Фарбами веселки поле зарясніло. Змалювало казку листя на траві. Золотим серпанком річка променіє, над водою птаха тихо проліта. Від краси такої серце в щасті мліє. Від краси такої смуток відліта. Тихо-тихо стане, відлетять лелеки. І закриє сонце хмара дощова. Відлітає літо у краї далекі. Тихо-тихо літо скаже: "Прощавай.
Про що вам написати? Про що розповісти? Про те, що хтів кохати. Про те, що хтів цвісти душею. Та не маю нагоди. А проте, На небо споглядаю, На сонце золоте. Благаю тихо в Неба: "Прости! Та подивись. Звеличувать не треба. Лиш милістю торкнись. Дозволь знайти дорогу, яка веде до мрій. Та дай мені лиш змогу сказати просто: "Стій! Не полишай, зостанься. Забудь про все і всіх. Кохана! Не лякайся. Нехай засяє сміх." Можливо небо чує ці дивні молитви. Можливо їх почуєш коханая і ти.
Осінній холод ночі розділить в самоті. Пташина літа хоче і сонця у житті. Зігріє спомин світлий про спеку, липи цвіт, кульбабу. Та привітний метелика політ. Про небо неосяжне, про свіжість літніх злив. Про хмари недосяжні, про пісню ранніх жнив. Про росяні світанки, про веселковий цвіт. Про солов’їні ранки – барвистий дивосвіт. Та лиш холодний вітер шепоче: "Осінь йде." Забудеш тепле літо. Ніхто і не знайде ні згадки, ні росинки. Лише пожовклий лист, кленової хустинки, підхопить вітру свист.
Чому я так закоханий у тебе? Холодну, темну та німу. Закоханий у осінь з сірим небом. Я перед нею капелюх зніму. Вона ж, нахабно посміхнеться, з-за хмари сонцем осяйним. Та непомітно так торкнеться туманом марева. І ним окутає, сховає, заворожить. Не дасть ступити ні на крок. Щасливу долю наворожить. Запросить у палкий танок. Зашуміли золотом каштани. Опустилась осінь на поля. Знов співає небо журавлями, журавлі шукають теплії моря. Знову вчитель книгу відкриває, наче ключ в країну знань. І веселий шлях розпочинає, шлях добра, надії та бажань. Вчитель допоможе зрозуміти, що тобі потрібно у житті. Як потрібно вчитися і жити, досягти чогось у майбутті. Тож: вітаємо вас вчителі! Хай всміхається вам сонечко щоднин І бажаєм щастя на рідній землі. Хай усмішка сяє щохвилини.
Чому кохання не завжди щасливе? Чому надія не завжди міцна? Чому життя спиняється бурхливе, і на шляху з'являється стіна? Чому людина прагне слави? Чому руйнує не своє життя? Чому гордує наче пава? Й не відчуває каяття. Чому? Чому? Це дивне слово. Його повторюєм чому? Чому вмираєш рідна мово? Чому не квітнеш, ти, чому? Чому б це слово не змінити? Сказать навіщо і за що? Чому б нам розум не звільнити, душею канути в ніщо? Наприклад, скажемо: "Навіщо ми живемо на цій землі. Марнуєм сили, та зловіще волосся рвем на голові? За що страждаємо щоденно? За що блукаємо у сні?" Цього не знаєм достеменно. І не дізнаємося, ні. Але чому? Знов це "Чому?" Прилипло мов ріп'як до долі. Боїшся його, як чуму, і розуміємо поволі. Що не його боїшся ти, і не його лякаєшся щоразу. А те що в лоні самоти не знайдеш відповідь одразу.
Вірую! У непокорну волю безсмертної та вічної душі. У світлу і щасливу долю, що пророкована нам всім. Вірую! У солов’їну мову, народжену з пісень роси. У ту, що відродилась знову. у мову неймовірної краси. Вірую! У землю козацької слави, омріяну вітром весни. У сонце, що світить над нами. У ніжні, дитячії сни. Вірую! У золотії ниви У небо - зоряне та чисте, веселки світлі переливи. В кохання - ніжне, променисте. Вірую! У єдність нашого народу. У мудрість - подаровану віками. У нескінченність існування роду. У розуміння між братами. Благословенна будь, прекрасна Україно! Моя земля, мій рідний край. Я гордий тим, що я – твоя дитина. З Тобою до кінця я буду, знай.
Україно! Україно! Зеленії луки. Скільки тобі ще терпіти злої долі муки. Ще з початку заснування ти зазнала горя. Від поліських плес зелених, до Чорного моря. Від Карпат зеленооких, що лоскочуть небо. Звідусіль топтали землю, зачіпали тебе. То поляки, то татари тебе пограбують. То фашисти, Богом кляті, святині зруйнують. То "совєти" в душу лізли, та шукали зради. А тепер вже рідні діти тебе обікрали. Позабули Батьківщину, душу сплюндрували. Прикриваючись любов'ю, Неньку обікрали. Але де вони взялися? Що їх породило? Будьте прокляті шакали. Бий вас божа сила!
|
||
|
|
||
|
|
||
|
|
Примітки |
|
|
||
|
|
||
|
|
||
|
|
Ільюк Микола Володимирович |
|
|
Народилався 20 червня 1984 року в селі Крайня Деражня. В Косенівській школі навчався у 1994-2002 році, після закінчення Крайньо-Деражнянської ЗОШ І ступеня. |
||
|
|
||