Головна

Про школу

Методична робота

Виховна робота

Краєзнавча сторінка

Учнівська сторінка

Гостьова книга

Наш музей

Етнографічний музей в Косенівській школі був створений з метою збереження і передачі нащадкам усіх тих кращих надбань національної культури, що були виплекані протягом століть українським народом. Дата створення музею - 1992 рік.

Вся робота музею спрямована на відродження духовних традицій, народних звичаїв і культури нашого народу. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії можна й чіткіше зрозуміти сьогодення і уявити майбутнє "Той, хто не знає свого минулого, - говорив Максим Рильський, - на вартий майбутнього". Саме мудрість цих крилатих Максима Рильського і підштовхнула до ідеї створення в нашій школі етнографічного музею.

Ініціатором створення музею була Савчук Ганна Іванівна - вчитель української мови і літератури (на той час Ганна Іванівна була директором школи). До участі у створенні музею були залучені всі, хто зацікавився цією справою - вчителі та учні школи, а також жителі села. Після того, як було виділено приміщення для музейної кімнати, почалася клопітка робота по збору експонатів для музею. Крім того, при школі почав діяти етнографічний гурток, члени якого безпосередньо займалися збором експонатів і вивчення етнографії рідного краю. Поряд з цим велася підготовка екскурсоводів для проведення екскурсій.

Коли експонатів назбирали достатньо, взялися за оформлення музейної кімнати. Експонати розмістили в певному порядку. В Першому відділі розмістили чоловічий одяг. Це полотняні чоловічі та жіночі сорочки: колоритно оформлені святкові та більш стримані та повсякденні, які виготовлялися з полотна різної якості. Типи крою цих сорочок різноманітні. Тут є тунікоподібні сорочки з плечовими вставками, з суцільно-кроєними рукавами та ласткою. Поясни одягом для чоловіків служили шаровари.. Шаровари були дуже широкі й здалеку нагадували спідницю. (Ось перед вами зразки вишитих чоловічих сорочок, а також українські шаровари.)

Здавна український одяг виконував різні функції: практичну, захисну, обрядову, оберегову, знакову, соціальну і національну. Дуже важлива серед них була практична і захисна, проте не менш значищими були й інші функції, наприклад оберегова.

За народними віруваннями за допомогою певних символів, нанесених на одяг способом вишиття ткання, вибійки людину оберігали від "поганого" ока, злих духів. Велике значення мала функція обрядова, яка вимагала спеціально виготленого одягу для певного ритуалу чи обряду (одяг весільний, поховальний).

У різних обрядах одяг застосовували по-різному, однак суттєвими були ті чи інші атрибути - символи: квітка, вінок, колір квітів, стрічок, вишиті узори сорочок та добір їх кольорів. В усі часи в одязі вирізнялася соціальна функція. Одяг завжди мав становий характер і відповідав певному соціальному рангові його власника. І, накінець, національна функція одягу, яка вказувала на належність людини до української нації.

Наступне відділення нашого музею - ткацьке приладдя. Ткацтво - один із найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно має багатовікову історію і глибокі традиції. Практична потреба людини в тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумавила їх виготовлення в домашніх умовах. Основними прядильними волокними в українців, як і в інших народів з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Льон та чоловічі стебла конопель збирали у серпні жіночі стебла залишали дозрівати на сім'я. Достиглі рослини в'язали у горстки та сушили на сонці. Сім'я із головок льону та матірку били праником. Після биття рослини вимочували у воді, м'яли і тіпали, аби позбавити волокно від терміття.

Останнє робили на бетельні, терниці, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або будь-що. Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання мичок). Для цього призначалися деревяний гребінь, який встромлявся в спеціальний отвір в оскомі чи припічку, або кругла залізна щітка з набитими цвяхами (дергальна). Готове до прядіння повисло волокна знову накладали на гребінь або навивали на кужіль. При прядінні повсюдно вживали коловорток. В нас тут зібрані різновиди коловортків, які використовували для прядіння переважно конопляних та лляних ниток.

Велику основну частину музейної кімнати займає селянська світлиця, яка оформлена відповідно до вимог тих далеких часів. У інтер'єр світлиці чудово вписується макет селянської печі. Цей макет виготовили самі гуртківці. В лівому кутку світлиці розміщений божній кут, де ми розмістили старовинні ікони. В правому куті також розміщені ікони, подаровані жителями нашого села. Ікони та стіни світлиці прикрашають рушники полотняні і з перкалю, вишиті хрестиком і гладдю. На стінах красуються вишивки, подаровані жителькою нашого села, колишньою вчителькою Голюк Юлією Федорівною. Дві протилежні стіни світлиці прикрашають вишиті на мішковині килими, які подарувала вчителька іноземної мови Сайчук Валентина Леонідівна.

По обидва боки від печі стоять селянські шафи, в яких широко представлені гончарні вироби.

Крім того, в світлиці є багато хатнього начиння. Біля печі стоять дві лопати, подаровані нашому музею Ходаківською Ганною. Також біля печі стоять ступа і товкач, подаровані нашому музею Карпець Галиною. Ступу і товкача використовували щоб товкти мак. На припічку корито яке використовували, щоб замісити тісто. Також на припічку стоїть праска у яку насипали жар і прасували одяг. Ось у цій шафі стоять кошики, які зробили учні нашої школи. Біля кошиків стоять постоли, або ще їх називали линаки, сплетені із кори дерева. Здебільшого брали кору липи та верби бо ці дерева є м'якої породи. Нашому музею їх подарував Гаврилюк Володимир.

А далі знаходиться дерев'яне ліжко, подароване Васильцем Федором.